Черный Ангел Ада 07 Январь Понедельник, 2008 00:44
Козацькі байки. Оскар Сірий.
Козацькі байки: Казка про лихого але безвусого козака Дмитра, справжнього лицаря, та його пригоди і вчинки, про те як він дружив, любив, і бився, як друзів й ворогів знаходив, у місті славнозвісному але мною не названому; із глосарієм
Розкажу я вам байку козацьку про лихого але безвусого козака Дмитра, справжнього лицаря, та його пригоди і вчинки, про те як він дружив, любив і бився, як друзів й ворогів знаходив у місті славнозвісному але мною не названому; і так ось вона починається:
Гулко гуділи черевики, вистукуючи по дерев’яному помостові. То танцювали козаки. Не той концертний танець, що багато зараз можна побачите театрам чи будь-де, був то справжній бойовий козачий пляс у присід. У різні часи його за популярнім мотивом кликали по різному, був він відомий і як козачок, а зараз його гопаком кличуть. Позривали козаки шапки и по бритим лобам котилися градини поту. І здавалося, що танець і не зовсім танець – от козак під коня піднирює, ось він у високому стрибку вершника збиває. Гарно танцювали козаки, і пішли вони далі з помосту разом із музиками, спрямували вулицями танцювати. Дуже гарно серед них виплясував молодій стрункий козак без чуприни, але з густим довгим чубом. То був Дмитро. Дмитро був козак лихий. І хоча вусів він не носив серед коша і отамана ходив він у повазі.
У місті в той день був ярмарок. Можна було подивитися, скуштувати та навіть придбати дива дивні, рідні та заморські. Багато різного люду приїхало на ярмарок до міста, і німці були, і англійця можна було зустріти, москалів теж багато було і жидів теж, авжеж, куди ж без них. Ось шаблюку зачаровано продають, ось солодощі, ось шар дивній, що місця інші показувати може, ось одяг дорогий до якого грязюка та й пил не пристає... Багато див різних.
Усім містом танцювали б козаки, як би не зупинив би їх у одного з помостів вигук Дмитра:
- Дивіться хлопці, це ж Павло!
І справді на черговому помості був Павло Невіра, він теж танцював, танцював він привезеній москалями, але сподобавшийся танець - бариню.
Танцювали Бариню із дівчиною і треба було виплясувати так, щоб не підпускати по неї суперника, а той старався відтиснути вмілим рухом і зайняти місце біля дівчини. Тяжкий був танець, бо неможна не то що доторкнутися до «барині», навіть налякати різким рухом. Гарно Павло танцював. Одного відтіснив, захистів красуню від іншого танцюриста.
- Та дайте я спробую! – вигукнув Дмитро і поліз на поміст.
Завертівся, запригав, підкотився, обернувся та й відтиснув Павло від дівчини. Той все намагався, але повернутися на місце партнера не зміг.
- Якою ти красунею стала, Оксано, - прошепотів Дмитро дівчині на вушко.
Ображеній Павло вже збирався піти, коли Дмитро й його зупинив:
- Що, друже, не впізнав? – запитав він.
- Дмитро, це ті! – одним голосом сказали Павло й Оксана.
- Авжеж я, хто ж ще? Дідько лисого очікували?
Здалося Дмитро, ніби не дуже йому зраділи, хоча й прийняли ласкаво.
- Якого б подарунка ті хотіла, Оксано? – запитав Павло.
- Черевички, як у цариці! – відповіла та, та засміялася.
- Все жартуєш, - відповів Павло.
Старі друзі мали бесіду серед гуркоту козацьких розмов у шинку що тримали батьки Оксані та Галі. Молодшу сестру – Галю Дмитро спочатку й не впізнав, підійшов до неї привітався, була вона струнка і гарна, більш сором’язлива за старшу сестру, тиха й спокійна.
- Чого мовчиш, Галю? – спитав Дмитро. – Чи не впізнала?
- Впізнала, Дмитре, - відповіла та не підіймаючи очей.
- Ти справжньою красунею стала, - продовжив хлопець. – Як твої поважні батьки?
- В них і запитай, - тихо відповіла дівчина, почервонів.
- Чи не рада мене бачити?
- Чому, рада.
- Та може ще мені розкажеш, який подарунок треба, щоб сестра твоя Оксана заміж за мене пішла?
- Я вважала що ми... - Галя почервоніла. - Чому ж ні, розкажу. Спершу сміливість свою докажи сестрі моїй. Потім турботу – хустинку треба, та не просту, а чарівну, у якій в мороз не холодно в спеку не жарко. А потім – що робити спроможний і хазяїн гарний.
- Як же я це доведу?
- Тобі вирішувати. Мабуть мені ніколи не буті такою гарною як сестра, - тихо додала вона.
Дмитро промовчав. А потім Павло запропонував:
- Бачу ти, Дмитро справжній козак, а не бажаєш участь у змаганні прийняти?
- Чому би й ні? – хотів Дмитро підкрутити вуса, але того не було, усміхнувся. – Коли це козаки від перемог тікали?
- Подивимось, - відповів Павло.
На ярморці й насправді ставили цілі для стрілянини, готували місце для боротьбі й фехтування.
Збирався натовп, десь вигукували, що славне буде свято. Змагання привернули багато різного люду. Старий козак, що служив писарем, на длиннючому шматі папера записував усіх хто бажав брати участь у змаганні. Записав він і Дмитра з Павлом, окинувши оком, побажав успіху.
Коли вже підійшов час змазання вийшов старий козак на поміст й проголосив:
- Панове! Що важливо для справжнього лицаря? Влучне око й холодна голова. І щоб в ворога влучити, і щоб дівчини гарної не пропустити, - з натовпу почувся чиїсь регіт. – Тому, панове, почнемо ми зі стрільби. Хто пороху не нюхав, або бУхання боїться, ховайтесь по хатам будь ласка. Шановні пани стрільці, беріть свої рушниці і йдіть от до тої лінії, та пуляйте кожен у свою мішень потім мі порахуємо, та визначимо найлипшего стрільця. Сьогдоні ми ше й подивимось, хто краще пику б’є, та хто краще шаблюкою маше, а переможці отримають нагороду, із цих квіток...
- Та мій поцілунок, - вигукнула Оксана.
Біля Дмитра стріляв німець із тонкими рисами обличчя, гарній, із коротенькими вусами над верхньою губою, високий, сильний. Стріляв він влучно із мушкета довгого, із різними прикрашеннями із срібла. Він відстріляв свої три постріли і став дивитися як цілиться Дмитро. Козак влучив, перезарядив рушницю, натиснув на гачок, але та не стріляла. Дмитро оглянув рушницю, ніби все ціле, але...
- Пробачте, – сказав німець із легким акцентом опісля першого пострілу юнака. – Мені здається ваш мушкет на працює, можете стріляти з мого.
- Дякую, - відповів Дмитро із вдячністю, і достріляв ціль. – Гарний мушкет.
- Зроблено за замовленням, - німець кивнув. – Ви гарно стріляєте.
- Ви теж усі набої у центр поклали...
Доки молоді люди обмінювалися компліментами стрільба скінчилася, старій козак пройшовся роздивляючись мішені і відпускаючи коментарії:
- Із такою стрільбою ворог до тебе дійде і за зад вкусить, ой а ти, хлопче, здається його не вбити хотів а принизити, а ти, пане, жодного разу не промазав мимо молока, ось – гарна стрільба, - зупинився він у мішені Павла і пішов далі. – О, а я гадав краще за того хлопця вже й не буде.
Старий козак зупинився біля цілей Дмитра та німця:
- Гарно стріляєте панове, знімаю шапку.
Козаче подивився кожну ціль та сказав:
- Найкраще оці троє стріляли, - він вказав на Павло, Дмитра та німця.
- Цей трохи гірше, - палець вказав на Павло і той засмутився. – А ці двоє рівно, хто краще визначити не можу.
- Як би не цей пан я б і другого пострілу не зробив, - промовив Дмитро. – Вважаю, що його гідність робить його переможцем.
Німець хотів було щось заперечити, але його вже качали на руках. Дмитрові дісталося друге, а Павлові третє місце.
- Що ще важливе для лицаря? – знов проголосив старий козак. – Вміло даті ворогові в пику. Знавав я одного отамана, він ударом бика вбити міг. Натовкти пику вміти важливо, і у шинку буянові носа зворотити, і у бою, якщо без зброї залишився. Так що, панове, хто обличчя береже, або крові боїться тікайте по домах. А правила такі. Суперника треба або за коло виштовхнуті, або щоб він торкнувся землі будь чим, окрім черевиків. Деріться, боріться, або як дівчини кусайтеся, це не штурхобочний бій! – у натовпі знов почувся сміх.
Усі православні помолилися, заграли музики, хтось почав наспівувати щось войовниче, й у колі почалися бійки, комусь розбили носа, комусь дали в пику, хтось руку майже зламав. Перших двох суперників Дмитро переміг легко одному дістав по вусам, іншому ребра почесав. Навіть спітніти не встиг. А наступним мав бути той німець.
- Мені якось ніяково з вами битися, - проголосив Дмитро. – Ви мені допомогли а я вам за це в пику?
- Не треба сумлінь, - відповів той. – Не у манірності ми змагатися прийшли. Я вивчав французького савата і англійського боксу.
- Добре, - посміхнувся Дмитро. – Може й з козацького двобою щось вивчите.
Вони почали обходити один іншого, вдивляючись в рухи. Дмитро ходив дещо незграбно перевалюючись з ноги на ногу, а німець плавно як кішка. Спершу німчина вдарив рукою. Дмитро відхилився, розриваючи відстань. Німець вдарив ногою, швидко, Дмитро знов відскочив, рухи його теж змінилися, стали плавнішими. Й сам спробував вдарити іноземця ногою з тих прийомів, що роблять коли в руках шаблюка. Супротивник захистився. Дмитро намагався штовхнути, щоб той впав або вийшов за круг, але німець гарно маневрував.
Довго вони кружляли і билися, то Дмитро журом вертиться, то майже до землі припадає, але не торкається її, то намагається штурханів зі стусанами надавати. Німець знов спробував вдарити Дмитра ногою, але той підпірнув і вдарив чоботом під ногу, на яку спирався іноземець, так що той впав у пилюку. Здавалося чужинець зовсім не засмутився поразці.
- Це дивовижно, - проголосив він. – Ви маєте мене цьому навчити.
- Чому ж не розповісти про козацький двобій, коли людина гідна, - відповів Дмитро.
Лишився останній супротивник, то був Павло.
- Ну що, Дмитре, пам’ятаєш як у дитинстві один одному носи розбивали? - Повторимо? – люто й радісно вигукнув Павло.
- Ти ж друг мені, та не диво між друзями бійка, так і батько сина привітати може, - відповів юнак. – Але на супротивника повинно серця не мати. А в тебе, на мене, як я бачу, серце якесь є!
- Як сказав цей поважній пан, - не втіхав Павло. – Ми не у манірності змагатися прийшли. Заходь у коло.
- Коли тобі перемога важливіша за дружбу, то й бери її, - промовив Дмитро.
- Злякався! - вигукнув Павло, але Дмитро лише пожав плечима.
- Ось так, мі визначили тих хто найкраще вміє пики товкти, чи вам сподобалося, панове? – запитав старій козак і з натовпу почулися вигуки й улюлюкання. – Найкращім визнан отой юнак, ось той без вусів трохи гірший, та ще й отот німчина вміє кулаками махати. Але що відрізняє лицаря від раба? Лицар може зброю з собою носити, гарна шабля – найліпший друг і жінка справжнього козака, та хоч би й гопкоріза. Обережні будьте панове, бо гостра зброя, як нюх на вигоду у жидів. Бій до першої крові, або до очевидної поразки.
Знов перші суперники легко здалися Дмитрові. Дійшов він до останнього двобою й чекав на суперника. Між собою, хто їм буде, вирішували Павло та німець. Довго маневрував іноземець навколо юнака, швидко фехтуючи легкою дуельною шпагою. Вже втомився Павло розмахувати тяжкою бойовою шаблею і отримав уколу. Із злістю кинув він зброю у пилюку.
- Мабуть де доля така нам битися, - покачав головою Дмитро.
- Так, це дивний збіг обставин, - відповів німець.
Дмитро тримав у руках таку ж тяжку шаблю як і Павло. Добра зброя для битви та не дуже для бою сам на сам. Німець зробив швидкого уколу. Дмитро відхилив лезо і спробував контратакувати доки був свіжий, але німець відскочив і почав маневрувати, уважно дивлячись на Дмитрові рухи, він вже знав що той сильний супротивник. Дмитро захищався і намагався контратакувати але не дуже успішно, рухи його уповільнилися, він вже ледве втікав від швидких випадів та складних фінтів німця. І ось німчина, вважаючи що вже переміг, зробив довгий випад із припаданням на коліно. Дмитро, до того прикидаючись втомленим, зціпив леза, дозволив шаблі не розціплюючись нирнути під шпагу і зупинив вдар у самою пахви супротивника.
- Ви знов мене побили, друже мій, - промовив німець, простягаючи долонь. – Для мене буде за честь познайомитися з вами. Ганс Людвіг фон Бролен.
- Дмитро Чепига-Вбийчорта, - молодий козак пожав руку німцеві. – Маю за честь бути знайомим з таким гідним воїном.
Старій козак обійняв і розцілував у шоки переможців, навіть сльозу пустив:
- Житиме Батьківщина коли ще такі богатирі є! – виголосив він і роздав подарунки. – Тобі Дмитре – кришталеві квітка, не звичайна вона, зачарована, кому її подаруєш, та тебе і покохає, тобі німчику срібна – теж не звичайна, якщо почепиш її на одяг куля тебе не візьме, а тобі Павло – золота.
Оксана радісно сміючись поцілувала Дмитра, Павло хруснув зубами, а Ганс фон Бролен весело махав натовпові рукою.
- Що журить тебе козаче? – запитав німець опісля чарки горілки у шинку.
- Та ость оженитися надумав, - відповів Дмитро. – Та хочу подарунків дивовижних нареченій зробити. Хустку таку щоб у лютий мороз зігріла і щоб на спеці у ній не жарко. А також довести треба що я хазяїн гарний, а не пройдисвіт якийсь.
- А дівчина? – запитав Ганс.
- А що дівчина? – перепитав юнак. – Вирішуватиму проблеми за їх надходженням.
- Чому б тобі у старого козака не запитати? Степаном Шукайчурою його кличуть, чув я що він характерник., - прошепотів німець.
- Чому би й ні? Так і зроблю! – вирішив Дмитро. – Дивний ти Гансе, де ж ти так українською балакати навчився? І воїн добрий і пораду добру дати можеш.
- Не воїн я, - відповів Людвіг фон Бролен. – Я мандрівник і науковець, вчений тобто. А у подорожі без воїнського мистецтва ніяк. Сподобалося мені тут у вас і гарно і вільно.
- Отака німчина, наша Батьківщина, - відповів юнак.
Ганс нічого не сказав.
Знайти хату старого Шукайчури було не важко, люди добрі підказали, Ганс узявся супроводжувати Дмитра.
Гарна була хата велика, чиста, біленька, та хазяйство гарне теж. Дмитро зніяковіло постукав. Відкрив їм кріпкий не молодий вже чоловік із довгим сивим чубом і такими ж вусами.
- Добридень панове, чому прийшли? – запитав він без усяких натяків.
- А чи не тебе, батьку, Степаном Шукайчурою кличуть? – запитав Дмитро.
- Мене. Чи хтось ще окрім моєї жінки тут є, - відповів старий козак і роздивився по сторонам. – Бачу в вас діло якесь є важливе, заходьте, ми разом із старою снідати збираємось. Скуштуйте страв. Чим багаті тому й раді.
Нагодувавши гостів Шукайчура й спитав:
- І що ж до мене вас привело, синки?
- Чули ми, що ти, батьку, багато де був, та багато що тобі відомо, за досвід та знання тебе поважають, ось ми і вирішили що може ти нам допоможеш.
- Допоможу чим зможу, питайте...
- Батьку, я тут оженитися вирішив...
- У цьому питанні я тобі не помічник! – старий козак зареготав. – З того часу як я на своїй старій оженився я й що знав забув.
- Та ні батьку, - відповів Дмитро. – Мені подарунок треба незвичайний. Хустинку таку, щоб у лютий мороз зігріла і щоб на спеці у ній не жарко, та ще я чув про чашу невичерпану. Ой як її треба, щоб довести що я хазяїн гарний.
Старий козак потер підборіддя, покрутив довгі вуса й відповів:
- Хлопці ви здається гідні, допоможу вам, але не задарма. Хусту таку і жінка моя може пошити, але для цього дещо потрібно. З двох місць вода, з одного де лід ніколи, навіть по жарі не тане, з іншого – де навіть узимку не холодно.
Почесав Дмитро макітру, Ганс теж вуса погладив. Та сказав:
- Чув я про галявину, де сніг узимку ніколи не лежить та земля тепла завжди, і струмок там є, теплий завжди. Допоможу тобі.
- А я печеру, де лід навіть найтеплішого літа лежить, - додав Дмитро. – Так і вирішимо.
Печеру Дмитро знайшов швидко. Увійшов та ледве не потрапив до провалу, з якого віяло вологою та прохолодою, роздивився униз, й не побачив нічого окрім темряви. Проте кинуте каміння підказало, що десь там дно все ж таки є. Козак закріпив мотузку, посмикав її, перевіряючи надійність, узяв огниво, та чим підсвітити, та й поліз униз. Нижче й нижче. Здавалося що так і до пекла долізеш, але віяло аж ніяк не пекельними кострами та сірою, а ставало дедалі холодніше. Ось мотузки ледве вистачило до кінця крутого спуску. Сюди денний світ майже не потрапляв й Дмитро, прикривши очі, розпалив смолоскипа.
Коли очі звикли до світа, Дмитро побачив, що печера йде далі і пішов цим коридором. Він закінчувався невеличким проломом. Юнак став наврачки й підсвітив. Там далі прохід знов ставав ширшим, та лежали сніг і лід. Спершу Дмитрові стало страшно лізти у ту малу дірку, але він пам’ятав про свою ціль, перехрестився, та вваживши на козацьку вдачу поліз. Із трудом протиснувши зада, швидко набрав льоду, та почав вибиратися.
І тільки він дійшов до мотузки, смолоскип згас. Плюнувши на долоні козак почав підйом, і за декілька хвилин він вийшов із холодної печери.
А тим часом Ганс блукав лісом, шукаючи ту саму галявину. Втративши надію знайти її за прикметами та вказівками німець вже просто блукав лісом, коли вже стомлений перестав гледіти собі під ноги й почав наспівувати якусь пісеньку собі під ніс, і нібито раптово вийшов на ту галявинку.
У оточенні високих дерев була тепла галявина із високою соковитою травою, що росте тут й узимку... Дуже хотілося прилягти та й сна подивитися, але Ганс пам’ятав навіщо він сюди прийшов. Німчина пройшов повз кола із мухоморів до веселого струмка, вода у якому була теплою, майже гарячою та набрав її до фляги. І поквапився вертатися. І тільки йому здалося що він пішов з галявини, як він знов підходив до її центру.
Ганс потряс макітрою та спробував піти ще раз. І знов опинився у центрі галявини. Опісля того як спробував лишити її позаду ще декілька разів шагом, бігом, навіть ковзаючи із східним результатом, вирішив що для того щоб покинути цю галявину позаду, треба йти до її центру і спробував. І знов опинився у її центрі.
Може морок якійсь, і так, і навпаки пробував, - думав хлопець. Коли вже й це не діє, сказав собі Ганс, треба робити на вдачу, і збивши ногою мухомора, німець заплющив очі і побіг куди ноги несли, перечепився, трохи не розбив лоба, але не розплющуючи очей піднявся і побіг далі.
Коли він розплющив очі, він вже майже вийшов з лісу.
Хлопці знов зібралися докупи у Шукайчури вдома.
- Ось, батьку, як ти і казав... – Дмитро простяг флягу із водою, Ганс мовчки дав свою.
- А хустка майже й готова, - старий козак дістав її невідомо звідки. Узяв фляги, набрав до рота води з однієї, з іншої, підкинув хустку, дмухнув на неї дрібнім дощем, підхопив й сказав. – Готова.
Степан Шукайчура простяг її Дмитрові і той здивовано почав її роздивляться, а сам старий козак допив воду із фляг й сказав:
- Гарна водиця!
- Оце і все? – перепитав юнак.
- А ті якогось чаклунства очікував, - усміхнувся сивоусий козак. – Ми люди православні.
- Але ж працює...
- Авжеж, своїх не обманюємо, - тримай, хлопче, - відповів Шукайчура.
- Спасибі батьку.
- А зараз із чашою невичерпаною вирішимо. Тобі ж що ти хазяїн гарний довести треба?! - сказав старий козак. – Йдемо на двір.
І підвівши Дмитра з Гансом до стосу казав:
- Десь там, усередині одного з полін й лежіть чаша, ось сокира, шукай, - опісля цих слів старого характерника Дмитро здивовано глянув на сокиру, на стіс і на самого Степана і той додав. – Я не жартую.
І почали юнаки дрова колоти. Раз-два, раз-два, доки останнє не залишилося. Вдарив його Дмитро сокирою, то розкололося і зсередини відщепилася й викотилася дерев’яна чаша.
- Диво яке, - наголосив він, а старий Шукайчура вже стояв на подвір’ї і крутив вуса.
- Оце майже й усе, - сказав старий козак. – Тепер треба оцю баддю наповнити водою зі струмка цією чашою й усе.
- Як же батьку, - сказав Дмитро. - Це ж тиждень бігати.
- Терпи, козаче, отаманом станеш, - відповів характерник, усміхнувся й смикнув себе за вуса.
Сів Дмитро думати, й надумав. Покликав Ганса, й потягли вони удвох баддю до струмка, де Дмитро й почав черпати воду. Десь з годину він черпав і коли зовсім мало залишилося до повної, струмок мов засох й зник. Дмитро почав лити останню чашу, а вода все не виливалася й не виливалася, текла й текла...
Тоді вилили вони з Гансом воду з бадді, принесли її на місце і наповнили з невичерпаної чаші.
- Спасибі тобі, батьку, - подякував Дмитро Шукайчурові. – А що тепера зі струмком буде? Чи вірно те що ми зробили.
- Вода інший шлях знайде, а струмок й житиме у чаші, завжди у ній чиста й холодна вода буде, а де чашу поховаєш, чи де вона розколеться, там і новий струмок життя почне.
- Спасибі батьку і за допомогу, і за нараду, - сказав Дмитро. – Коли весілля буде обов’язково із жінкою тебе запросимо, а доки прощавай.
- І ти прощавай, але пам’ятай, що близькі б’ють удвічі болючіше.
Дмитро і Ганс спрямували до шинка, розмірковуючи над дивною порадою сивоусого характерника.
А у шинку батьки Галі й Оксани здіймали галасу. Галя ревіла десь у куті, її мати – Марія носилася усім приміщенням й істерично голосила, батько - Петро допивав здоровий пузир горілки.
- Що трапилося? – запитав Дмитро Галю.
Та його ніби то не помічала й продовжувала голосити. Ганс бігав за пані Марією, намагаючись зупинити її безглузду метушню. Дмитро сів рядом та спробував заспокоїти Галю, погладив по голові, прошепотів щось заспокійливе і коли ридання стали сходити на ні, знов запитав, що трапилося. І тоді вона розповіла:
- З Павлом коїться щось дивне, з того часу як ти повернувся, Дмитро. Але то що трапилося, ні в які ворота не лізе. Пів години тому він п'яний увірвався розігнав відвідувачів, почав бійку, став чіплятися до Оксани, трохи не розпочав різанину, затопив батькові в пику, вкрав мою сестру і втік. Що ж робиться!
- Оце так, - здивовано роззявив рота юнак. – Спробую допомогти. Я з ним побалакаю, куди він поїхав?
Галя вказала напрям, Дмитро сів на коня й поскакав як вітер. За декілька хвилин його наздогнав Ганс і, нічого не кажучи, поїхав поруч. Хлопці швидко залишили місто.
Спершу розпитуючи зустрічних, а потім читаючи сакму Дмитро вистежив Павла. Через коня втікача була перекинута Оксана, вона не билася та не кричала.
Він побачив переслідувачів та вдарив коня по бокам. Але через додаткову ношу його швидко наздоганяли.
Павло огорнувся та вистрілив з рушниці. Дмитро почув як скрикнув Ганс та впав з коня та із злістю всадив каблуками коневі в боки і той додав бігу. Павло знов обернувся та стрільнув з пістоля, але у останню мить Дмитро звісився з коня, та куля пройшла мимо.
Дмитро вихопив шаблю та спробував вразити Павло, так щоб не зачепити Оксани, той відвів вдар своєю шаблею, та рубанув у відповідь. Дмитро втік від рубача, заблокував наступний вдар, але той був такий потужній, що молодий козак впав з коня. Хлопець вже вважав що Павло втече, але той розгорнув коня й кинувся в атаку.
Дмитро присів, очікуючи, і коли Павло вже майже дістав цього шаблею, перекотився між ногами у тварини, швидко підстрибнув, та ухопив Павла ногами, зваливши його з коня. Хлопці покотилися в різні сторони. Оксана теж впала з сідла та й втратила свідомість.
Дмитро скочив, але Павло вже теж був на ногах. Бійці обмінялися вдарами. Потім кількома швидкими серіями. І жоден не зміг дістати іншого.
Тоді Павло промовив:
- Ця шабля незвичайна, доки вона в мене жодна людина зі зброєю у руках не зможе мене перемогти.
Дмитро нічого не відповів. Наступною серією вдарів Павло вибив у Дмитра з рук шаблю. Молодий козак стояв перед озброєним супротивником і уся його стать казала: «Руби!». Павло вдарив. Дмитро втік убік, уклонився від декількох наступних ударів.
- Ти не зможеш тікати вічно! – вигукнув Павло. – Ми ще побачимо хто з нас кращій.
Наступного вдару Дмитрові вдалося відвести лезо голою рукою та спіймати Павла за зап’ясток. Козак зробив кидок і трохи не зламав супротивникові руку. На мить Павло втратив свідомість, а коли отямився, Дмитро вже приставив до його горла свою шаблю. Переможений скрипнув зубами але мовчав.
- Що ж ти наробив, Павло, - сумно зітхнув юнак.
- Не роби цього, - роздався позаду голос Ганса. – Я живий, може оцей козаче пояснить свою поведінку перед тим, як голову йому зрубаєш?
- Ріж, - розпачливо вигукнув Павло. – Але вона ніколи не буде твоєю! Ми з Оксаною кохаємо один одного!
- А я тут до чого? - Дмитро виглядав розгубленим.
- Ти хотів вкрасти мою наречену! – не заспокоювався Павло. – Питав що їй подарувати, турнір заради поцілунку виграв. А ще другом мені був, зрадник, ненавиджу, Іудо.
Оксана отямилася й кинулася на груди Павлові і розплакалася.
- За Іуду ти в мене зараз по зубам отримаєш, - сказав Дмитро, суючи шаблю до піхов. – Дурень. Я Галю люблю.
- А що ж до Оксани чіплявся? - зблід Павло.
- Та я не хотів зарано визнаватися, здивувати хотів, подарунків піднести...
- Здається, місце мало велике непорозуміння, - промовив Ганс, розглядаючи срібну квітку у якій застрягла свинцева куля.
- Що ж я наробив! – скрикнув Павло. – Щоб стати сильнішим я за шаблю і науку чортові душу продав. Ой, горе мені...
Хлопець вдарився о землю головою.
- Що ти наробив?! - у один голос вигукнули всі присутні.
І Павло розказав як він трохи випивши горілки зустрів дивного чоловіка, що обіцяв йому допомогти. Багато обіцяв, казав що за допомогу майже нічого не потрібно, жартівливо казав та а що ж, лише душу, вона ж не матеріальна, а допомога – суттєва. Випили вони з ним ще, та й Павло з дуру й погодився.
Дмитро і Ганс переглянулися.
- Спробуємо допомогти, - пообіцяв козак.
Пекельника знайшли швидко, маленький товстий чоловічок із борідкою, задертим носом та у великій шляпі досі пив у шинку біля ринку й пропонував кожному «контракти».
Дмитро грякнув кулаком по столу, привертаючи увагу й сказав:
- Віддавай душу друга мого, чортяко!
- Що ж ви так кричите панове, не ламайте мені конспірацію, нічого я вам не віддам, нічого в мене нема, ніяких ваших друзів не знаю, я нікуди не літаю, залиште мене.
Дмитро схопив пекельника за бороду, смикнув й заревів у вухо:
- Віддавай Павлову душу, бо зарубаю!
- Не потрібно нервувати, пане, - відповів чортяко. – І чого ви цим доможетеся? Ми ж ділові люди, що ви можете запропонувати замість?
- Давай так, - сказав Дмитро. – Двобій. Ти переможеш – мою душу отримаєш, я переможу – його звільниш.
- Яке варварство, - відповів чорт. – Зіграти раніше пропонували, хто кого переп’є теж, продати пропонували, але битися – ні! Та я згоден! Які ваші умови.
- На шаблях, на пустирі о південь! – зразу випалив Дмитро.
- Та дайте мені хоч час обрати! – скрикнув чорт. – О півночі.
Так і вирішили.
Місяць світив з чистого неба коли Дмитро прийшов до домовленого місця. Сам. Спершу йому здалося що нікого там нема. Але за мить ніби із повітря з’явився чорт. Вже не у людській подобі. Ніс як у свинюки, червоні маленькі очі, які світилися, хвіст із загостренням, копита, сам із рогами, вкритий темно-червоним, майже багряним міхом. У руці він тримав зовсім не вила, а справжнісіньку шаблю, теж червону, якусь криву, ніби іржаву.
- Ангарт, - сказав пекельник, та став у якусь хитру фехтувальну позицію.
Швидкими випадами супротивники перевірили захист один одного, увесь час рухаючись. Чортяко із легкістю захищався від ударів, які з обох боків ставали дедалі швидші і складніші, складалися у серії. Ось вже страшна чортова шабля трохи не зачепила Дмитрові руку, відповідним вдаром козак ледве не насадив пекельника на лезо, але той зник, ось він був і ось – нема.
Позаду пролунав сміх, хлопець огорнувся й ледве встиг захиститися від удару, Дмитро рубанув у відповідь, але щезник знову зник. Сміх лунав то з одного то з другого боку і вдари сипалися один за одним. Зрозумів хлопець, що довго так не простоїть. Але не здолати якомусь пекельникові справжнього козака.
Помітив Дмитро наступного вдара, підсів під нього і схопив порожньою рукою шаблю, що над ним пролетіла, за лезо, гаряче воно було, обпік хлопець пальці, але нічого, як справжній козак стерпів. Не встиг щезник зброю кинути та зникнути, як покотилася його голова по траві від відповідного удару Дмитра. Запалали рештки пекельника, та зникли, навіть попелу не залишилося, а усі загублені їм души звільнилися.
Повернувся козак до шинку, де його друзі очікували, хвилювалися. Павло вже з батьками Оксани мирився, та із дівчиною милувався. Прийшов, та загубилися його привітання у радісному ґулі, підійшов козак того вечора до Галі та розповів все що на серці накипіло, про те, як кохає її до нестями. Дівчина зблідла, потім почервоніла, а потім і відповіла що теж його кохає, не розповіла лише як до Оксани його ревнувала, та поцілувала так, що батьки соромливо відвернулися.
А потім просив Дмитро у Петра та Марії доньку за нього віддати. І були свати і весілля велике й гучне, і подарунки коштовні, які із такими труднощами Дмитро роздобув. І жили вони довго й щасливо, хоча й не остання це Дмитрова пригода. А Галя розквітла, і хоча досі Оксану красивішою за неї вважали, Галя коли зрозуміла яких подарунків і зусиль вона гідна, як зірка засяяла. Гуляли на весіллі і Павло з Оксаною, і старий Шукайчура із жінкою, і Ганс Людвіг фон Бролен і багато іншого гідного люду...
І я там був, мед, пиво пив (нікому пику не набив), по вусам текло, а до рота не потрапило.
Глоссарий (для удобства «російською»).
Были среди казаков удальцы, которых враги называли "урус-шайтан", а сами казаки – пластунами - предтеча нынешней войсковой разведки. Могли проникнуть незаметно во вражеский лагерь, умели устраивать "залоги" или "засеки" (засады), ползать "по-пластунски", вжимаясь в землю, путать свою "сакму" (следы), бесшумно снимать часового и многое другое. Т.е своеобразная казачья разведка или спецназ. Поэтому для пластуна были важны навыки одиночного бойца.
Сакма - это слово в переводе с татарского означает вообще любой след, оставленный человеком или зверем, но у казаков - пластунов оно приобрело более широкое значение. Еще во времена Запорожья бывалые сечевики "слушали сакму", прислонив ухо к земле - и если слышен был гул от татарской орды, то говорили, что "сакма гудит".
Слово «характерник» обозначает человека, наделенного необычными, сверхъестественными способностями, и в силу этого уже резко выделяющегося в казачьей среде. Говаривали старые сечевые деды, будто эти бессмертники могут на людей туман насылать и сон навевать, в хортов оборачиваться, в речки переливаться, на двенадцати языках сердито разговаривать, из воды сухими, а из огня мокрыми выходить и заранее ведать тайные вражьи замыслы. Хотя часто бывало и наоборот - народная молва считала характерником личность сильную, неординарную, и приписывала ей чудесные качества. Так произошло со знаменитым кошевым Иваном Сирком, полковником Семёном Палием, сотником, а позднее наказным атаманом черноморцев Захарием Чепигой. В то же время предания донесли до нас имена характерников, совсем не упоминавшихся в исторических документах, но имевших, видимо, вполне реальных живых прототипов. Таких казаков-чародеев нередко именовали также "галдовниками" (от украинского "галдовать" - колдовать) и "заморочниками", потому как умели они напускать "морок" (туман, сон), а иногда просто называли знахарями и колдунами. Галдовниками могли быть не только пластуны или казачьи атаманы - ими могли быть и обычные с виду запорожские казаки -"голота", и кухари-кашевары, и старые сичевые диды, которые доживали свой век на хуторах и "плодили пчелу", и казаки-"молельники", которые уходили в монастыри или "печеры" "спасатися" молитвами и словом Господним, искать "покрова" Божьего для православного люда.
Самой яркой и необычной чертой характерников была их неуязвимость для пуль и сабель - именно благодаря этому волшебному свойству запорожские чародеи и попали в поле зрения польских историков.
Порой старый характерник брал себе в науку особо избранного казачка -"джуру" (или "чуру"), которому и доставалось "характерное слово" .
Термин "штурхобочний бой" несет в себе не только прочтение определенной манеры нанесения ударов («штурзанив»), но также и своеобразные правила кулачной забавы. Собственно, это и есть стеношный бой, в котором удары в лицо и ниже пояса, приводящие к увечьям, запрещены.
Последний раз редактировалось
Черный Ангел Ада 22 Январь Вторник, 2008 14:25, всего редактировалось 1 раз.
Если ты заметил, что твое мнение совпадает с мнением большинства, это верный признак того, что пора меняться.
У меня дом, хозяйство, полный сарай дерьмоедов на продажу... Что ж — пропадать всему?